Чому ми рвемося рятувати дорослих людей або коріння парентифікації.

Чому деякі люди все життя прагнуть рятувати інших, забуваючи про власні потреби? Однією з причин може бути парентифікація — ситуація, коли дитина змушена передчасно взяти на себе роль дорослого. Психолог Тихон Кульбака пояснює, як формується цей сценарій, чому він впливає на стосунки в дорослому житті та яку роль у цьому відіграє травма прихильності.

Парентифікація (коли дитина бере на себе роль батька) тісно пов’язані з травмою прихильності.

Наприклад, хтось зі старшого покоління втратив дитинство і батьківське піклування і не зміг по-справжньому випробувати на собі всі принади дитячого безтурботного життя. Це може статися з абсолютно різних причин: ваша бабуся, наприклад, росла сиротою, оскільки її батьки загинули на війні, або сталася автокатастрофа, а, може, ваша мама не виконувала своїх батьківських функцій, тому що вона страждала від алкоголізму чи депресії, або дуже багато працювала, щоб прогодувати сім’ю тощо.

У психології все чітко: якщо щось пропустили (якийсь етап у розвитку), він обов’язково до вас повернеться…просто трохи пізніше, тобто якщо ви пропустило дитинство, то воно заграє в ..упі у дорослому віці.

Що виходить?

Дитина, яка виросла без дитинства, повною мірою починає відчувати цю травму, коли сама стає батьком. У неї в процесі виховання малюка активується її власна дитяча афективна частина, в якій приховуються дитячі поневіряння: самотність, безпорадність, страхи, образи. І вона у всі ці важкі почуття несвідомо занурюється і починає транслювати дитині безпорадність і неможливість бути її батьком.

Дитина це зчитує як покинутість/відкинутість і починає шукати різні способи повернути батька, не цураючись навіть стати йому на якийсь час батьком, щоб заспокоїти/розвеселити його: “Мамо, я все для тебе зроблю, тільки не плач”.

Так дитина стає мамою для своєї мами, займаючи місце своєї бабусі у сімейній системі.

До речі, батьки часто-густо несвідомо використовують своїх дітей (і не тільки дітей) для компенсації дефіциту прихильності, який був у них у дитинстві.

Бо хто любить безмежно та безумовно?

Правильна відповідь: мама, дитина та ще, напевно, собака.

У дітей погано сформовані кордони (тому вони приймають заданий порядок у сім’ї як даність) + у них висока лояльність до батьків, і останні цим користуються. Батько може залучати дитину до піклування про себе всіма можливими способами: демонструвати безпорадність, звинувачувати, хворіти, проклинати, соромити, ображатися, скаржитися, карати мовчанням. “А хто матусі допоможе?”, “Ти – моя радість, моє життя! Ти – все, що в мене є”, “Ти про матір зовсім забув!”, “Негідник, ти засмутив матусю!”

У результаті доросла програма “давати” у таких дітей формується передчасно, а дитяча програма уподобання “брати” залишається ненасиченою, і ми на виході отримуємо нову дитину з травмою прихильності.

Стратегія задовольняти потреби дорослого закріплюється за дитиною на все життя і, коли вона виростає, прагне так само, як і колись у дитинстві, задовольнити потреби інших дорослих людей (допомогти, догодити). По суті він починає всіх рятувати, щоб вони врятували його (я врятую тебе, мамо, щоб потім ти врятувала мене = подбала про мене).

Такі люди не говорять про свої потреби іншим людям і не задовольняють своїх потреб. Вони часто мають психосоматичні захворювання, у них не складаються стосунки з протилежною статтю, їм складно працювати на себе (у прямому та переносному сенсі), вони відчувають нестачу енергії, тому що вона вся спрямована на батьків і тд, і тп.

Це лікується?

Лікується!

Як?

(Психо)терапією.

Ну а поки що… запам’ятайте!

У кожного в сімейній системі є своя роль: я – дочка своїх батьків, я – мама своїх дітей, я дружина свого чоловіка і тд. Ролі визначають суть відносин. У дітей завдання взяти у батьків безоплатно: життя, кохання, підтримку, турботу, а у відповідь віддати батькам подяку за: життя, турботу, кохання та підтримку.

Подяку віддати, а не своє життя!

Батьки безоплатно дають, а діти беруть і нічого не винні. І діти просто все це передають своїм дітям, коли стають батьками. Саме так тече “річка любові”.

Якщо діти почнуть віддавати те, що отримали від батьків своїм батькам, бо повинні, річка любові повернеться назад (почне кусати себе за хвіст) і перетвориться на болото. І ми отримаємо багато травмованих людей.

Автор: Тихон Кульбака